КАТЕГОРІЯ ПРОТИПРАВНОСТІ В ДОКТРИНІ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

 

Дмитро Лук’янець, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри державно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (м. Харків, Україна)

Анотація. Формування доктрини адміністративного судочинства є процесом, який перебуває у постійному розвитку, одним із його завдань є створення відповід­ного понятійно-категоріального апарату. Одна з центральних категорій адміністра­тивного судочинства - протиправність. Вона як окреме правове явище в Кодексі адміністративного судочинства України (КАС України) не визначається, проте ознака протиправності рішень, дій або бездіяльності є основною при формулюван­ні вимог позивача при зверненні за захистом до адміністративного суду, з одного боку, та при формулюванні рішення адміністративного суду - з другого. Тому пра­вильне розуміння змісту протиправності у контексті завдань адміністративного су­дочинства є надзвичайно важливим. Фактично в межах діяльності адміністративно­го суду щодо розгляду та вирішення адміністративних справ саме протиправність рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є центральним еле­ментом предмета доказування.

Метою статті є визначення змісту категорії протиправності в адміністративно­му судочинстві, висвітлення її значення, а також видової різноманітності у кон­тексті різних видів предмета публічно-правових спорів, переданих на вирішення адміністративного суду.

На основі аналізу підстав прийняття рішень адміністративним судом показа­но, що протиправність в адміністративному судочинстві являє собою властивість рішень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень, що відображає їх не­відповідність формальним вимогам законів та інших нормативно-правових актів, принципу верховенства права або практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), що призводить до порушення прав, свобод або інтересів фізичних осіб чи прав та інтересів юридичних осіб. Протиправність визначається залежно від параметра суб’єкта владних повноважень чи його діяльності, вона може мати фор­мальний, компетенційний, процесуальний (процедурний) або концептуальний характер. Розглянуті особливості визначення протиправності у випадках застосу­вання адміністративними судами принципу верховенства права, а також практи­ки ЄСПЛ. Обґрунтовано точку зору щодо недоцільності визнання протиправною бездіяльності суб’єкта владних повноважень у випадках, коли адміністративна справа вирішується на підставі аналогії.

Ключові слова: адміністративне судочинство; доктрина адміністративного судо­чинства; протиправність в адміністративному судочинстві; верховенство права в адміністративному судочинстві.

---

Сучасна доктрина адміністративного судочинства перебуває у стані поступового розвитку з огляду на постійне удосконалення відповідного законодавства, а також, що, мабуть, найголовніше, напрацьовану прак­тику здійснення адміністративного судочинства в Україні. У межах такої доктрини вже сформовано багато фундаментальних теоретичних поло­жень, але практика потребує їх постійного уточнення та відповідей на виклики, які постають перед адміністративним судочинством по мірі просування адміністративної та інших реформ, ускладнення багатьох видів суспільних відносин за участю суб’єктів владних повноважень та необхідністю посилення діяльності щодо захисту прав і свобод грома­дян, прав юридичних осіб.

Попри пильну увагу науковців до проблем адміністративного судо­чинства, процес наукового пізнання є невпинним і потребує дотримання принципу всебічності у відповідних дослідженнях. У цьому контексті роз­робка категорій адміністративного судочинства є одним із найважливі­ших завдань правової науки й однією із фундаментальних категорій, яка ще не зайняла у доктрині належне їй місце, є категорія протиправності.

Протиправність як окреме правове явище в Кодексі адміністратив­ного судочинства України (далі - КАС України)^[1] не визначається, про­те ознака протиправності рішень, дій або бездіяльності є основною при формулюванні вимог позивача при зверненні за захистом до адміністра­тивного суду, з одного боку, та при формулюванні рішення адміністра­тивного суду - з другого. Тому правильне розуміння змісту протиправ- ності у контексті завдань адміністративного судочинства є надзвичайно важливим. Фактично в межах діяльності адміністративного суду щодо розгляду та вирішення адміністративних справ протиправність рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є центральним еле­ментом предмета доказування. З огляду на ці властивості протиправність можна вважати поняттям, яке відбиває найзагальніші якості та зв’язки предмета адміністративного судочинства, що обумовлює можливість розглядати її саме як важливу правову категорію.

Метою дослідження є визначення змісту категорії “протиправність” в адміністративному судочинстві, висвітлення її значення, а також видової різноманітності у контексті різних видів предмета публічно-право­вих спорів, переданих на вирішення адміністративного суду.

Незважаючи на очевидну важливість і значення категорії протиправності для вирішення публічно-правових спорів у порядку адміністра­тивного судочинства, у літературі цьому питанню уваги майже не при­діляється. Протиправність як окрема категорія ще не стала предметом серйозного наукового пошуку, тому емпірична база такого дослідження є вкрай обмеженою. Навіть у численних, як для доволі короткого періо­ду існування в Україні адміністративного судочинства, науково-практич­них коментарях КАС України ця категорія недостатньо розкрита. Причи­на, на нашу думку, - у досить спрощеному підході до розуміння сутності цього явища, яке було сформовано в межах концепцій різноманітних деліктів, яким властива ознака протиправності.

На перший погляд визначити зміст протиправності дуже легко, навіть просто з огляду на етимологічні характеристики цього слова: протиправ- ність - це те, що суперечить праву. При цьому, традиційно, протиправ- ність розглядалась як ознака, притаманна діянням, що є підставами юри­дичної відповідальності різних видів.

Кримінальна протиправність, на думку М. Панова, як формально- юридична ознака поняття злочину полягає в тому, що суспільно небез­печне діяння визнається злочином лише за умови, що воно передбаче­не кримінальним законом (“пиііит сгітеп $іпе Іеде”), суперечить нормі кримінального права і порушує її заборони чи приписи².

У сфері адміністративної відповідальності вважається, що протиправ- ність є однією з найважливіших ознак об’єктивної сторони адміністра­тивного правопорушення (проступку). Зокрема, на думку В. Колпакова, протиправність - це заборона адміністративно-правовими нормами від­повідного вчинку як такого, що завдає шкоди чи загрожує небезпекою³.

У сфері цивільно-правової відповідальності, як зазначає В. Примак, протиправність визнається однією з основних умов цивільно-правової відповідальності загалом та відшкодування моральної шкоди зокрема. Водночас у цивілістичній літературі домінують два погляди на цю харак­теристику: якщо одні вчені наголошують переважно на тому, що в ній віддзеркалюється факт об’єктивної невідповідності поведінки учасника цивільного обороту вимогам законодавства, то інші воліють привертати увагу до одночасності порушення такою поведінкою як вимог об’єктив­ного права, так і суб’єктивного цивільного права певної особи⁴.

²       М Панов, 'Кримінальна протиправність як ознака злочину’ (2011) 9 Право України 73.

³       Валерій Колпаков, Адміністративне право України: підручник (Юрінком Інтер 1999) 240.

⁴       В Примак, 'Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування моральної шкоди’ [2013] 4(1) Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки 105.

Але при визначенні того, а що саме з позицій адміністративного судочинства суперечить праву, ми стикаємося з досить великою кіль­кістю явищ, кожне з яких суперечить праву в різний спосіб. До того ж і саме розуміння права у зазначеному контексті може бути різним. Хоча, заради справедливості, слід зазначити, що домінуючим тут буде розуміння права в контексті позитивістського підходу. До такого вис­новку підштовхують положення ст. 7 КАС України, відповідно до яких суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а та­кож міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Вер­ховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному до­говору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою Украї­ни, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного дого­вору України.

Однак, як буде показано далі, у практиці адміністративного судочин­ства можуть застосовуватися й інші концепції праворозуміння.

Усе це наводить на думку, що не все так просто із протиправністю в адміністративному судочинстві, тим більше, що протиправність рі­шень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень має бути обґрунтована як у позовній заяві, так і у судовому рішенні. При цьому цілком зрозуміло, що зробити це можна тільки усвідомлюючи зміст про- типравності щодо конкретного правового явища.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України:

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звер­нутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1)    визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2)    визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окре­мих його положень;

3)    визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобо­в’язання утриматися від вчинення певних дій;

4)    визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії <.. ,>^[2].

 

Зі свого боку відповідно до ч. 2 ст. 245 КАС України:

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про:

1)     визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2)     визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окре­мих його положень;

3)     визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобо­в’язання утриматися від вчинення певних дій;

4)     визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії <.>^[3].

У контексті наведених норм можна вести мову про, принаймні, чоти­ри види протиправності, а саме: протиправність нормативно-правового акта чи окремих його положень; протиправність індивідуального акта чи окремих його положень; протиправність дій суб’єкта владних повно­важень; протиправність його бездіяльності. Проте аналізу зазначених норм недостатньо для висновку про зміст категорії “протиправність” і це змушує шукати відповідь в інших нормах КАС України.

На більшість питань, пов’язаних із визначенням змісту протиправ­ності у контексті положень статей 5 та 245 КАС України, можна знайти відповідь, проаналізувавши положення ч. 2 ст. 2 цього ж Кодексу, від­повідно до якої:

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів влад­них повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчи­нені) вони:

1)     на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конститу­цією та законами України;

2)     з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження на­дано;

3)     обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4)     безсторонньо (неупереджено);

5)     добросовісно;

6)     розсудливо;

7)     з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8)     пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь- якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9)     з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10)    своєчасно, тобто протягом розумного строку^[4]

 

Перший пункт із перелічених вище є відображенням норми ч. 2 ст. 19 Конституції України^[5], яка вимагає від державних органів, органів місце­вого самоврядування, їх посадових осіб діяти на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Тому, якщо ця вимога не буде дотримана, то відповідні рішення, дії або без­діяльність будуть протиправними у класичному розумінні, тобто таки­ми, що суперечать закону. При цьому в межах зазначеного пункту можна виділити три види протиправності: 1) формальна протиправність - коли суб’єкт владних повноважень діє не на підставі закону; 2) компетенцій- на протиправність - коли суб’єкт владних повноважень діє поза межа­ми своїх повноважень, інакше кажучи - поза межами своєї компетенції; 3) процесуальна (або процедурна) протиправність - коли суб’єкт влад­них повноважень діє у спосіб, відмінний від того, який визначений зако­ном.

Другий пункт прямо пов’язаний зі згаданою вище компетенційною протиправністю, оскільки повноваження, які є основою компетенції суб’єкта владних повноважень, надаються йому для реалізації функцій і завдань, які, як правило, визначаються у компетенційному нормативно- правовому акті, що визначає адміністративно-правовий статус певно­го суб’єкта владних повноважень. Як відомо, мета діяльності є складо­вою функцій і завдань суб’єкта владних повноважень. Тому діяльність, спрямована на досягнення іншої мети, яка не кореспондує із функціями і завданнями суб’єкта владних повноважень, буде протиправною.

Наведені у пунктах 3-6 вимоги обґрунтованості, безсторонності (не­упередженості), добросовісності та розсудливості не мають нормативно визначених критеріїв, а отже, оцінка діяльності суб’єктів владних повно­важень із позицій цих вимог відноситься на розсуд суду і протиправ- ність, визначена стосовно цих вимог, може бути позначена як оціночна протиправність.

І, нарешті, вимоги, наведені у пунктах 7-10, є відображенням загаль­новідомих європейських принципів адміністративної процедури. Слід зазначити, що КАС України є практично єдиним нормативно-правовим актом, в якому ці принципи знайшли своє концентроване закріплення. Проте це не зменшує важливості цих принципів для діяльності суб’єктів владних повноважень, а їхнє порушення буде означати протиправність такої діяльності. З огляду на те, що тут порушуються саме принципи, таку протиправність можна позначити як концептуальну протиправ- ність. Йдеться, насамперед, про європейську концепцію адміністративної процедури, яка в Україні визнається на доктринальному рівні, проте ще не відображена в базовому законі про адміністративну процедуру, хоча відповідні законопроектні роботи ведуться вже досить давно.

Ще один важливий аспект протиправності пов’язаний із принципом верховенства права, який відноситься до однієї з основних засад (прин­ципів) адміністративного судочинства, на що звертається увага у ч. 3 ст. 2 КАС України.

Як зазначається у доповіді “Верховенство права”, схваленій Євро­пейською комісією за демократію через право (Венеційська комісія) на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 р.)^[6], поняття верховенство права не набуло свого опрацювання в юридичних текс­тах і в практиці такою ж мірою, як інші підвалини Ради Європи - “пра­ва людини” та “демократія”. Права людини лежать в основі величезного корпусу конституційних і законодавчих положень та судової практики - як на національному, так і на міжнародному рівнях. Демократія впрова­джена за допомогою докладних положень стосовно виборів та функціо­нування інститутів, навіть якщо вони часто не мають стосунку до цього поняття.

Законодавчі положення стосовно верховенство права - як на націо­нальному, так і на міжнародному рівнях - мають дуже загальний харак­тер та не визначають цього поняття докладно. Це спричинило сумніви щодо самої корисності розглядати верховенство права як юридичну концепцію практичного характеру. Проте поняття верховенства права все частіше входить до текстів національного і міжнародного права та судової практики, особливо практики Європейського суду з прав лю­дини (далі - ЄСПЛ). Однак ми переконані, що верховенство права нас­правді становить основоположний і спільний європейський стандарт за змістом - скеровувати та стримувати здійснення демократичної влади^[7].

Саме на аспекті прав людини зроблено акцент у змісті принципу вер­ховенства права, визначеному у ст. 6 КАС України. Згідно з ч. 1 зазначеної статті суд при вирішенні справи керується принципом верховенства пра­ва, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Враховуючи примат принципу верховенства права, адміністративний суд може констатувати фактичне порушення прав людини і громадя­нина у рішеннях суб’єктів владних повноважень навіть за умови фор­мальної законності таких рішень, тобто повної їх відповідності вимогам норм чинного законодавства України. Інакше кажучи, рішення суб’єкта владних повноважень може бути правомірним з погляду формального дотримання норм позитивного права і водночас протиправним з погля­ду дотримання принципу верховенства права. Такі ситуації доволі часто трапляються, наприклад, у сфері соціального забезпечення громадян.

Тут ми маємо справу з особливим різновидом протиправності, яка визначається на підставі принципу верховенства права, тобто її також можна вважати різновидом концептуальної протиправності.

Зазначена позиція підсилюється і з огляду на положення ч. 2 ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Як зазначає С. Шевчук, питання про необхідність використання пре- цедентного права, що створено рішеннями ЄСПЛ, у процесі прийняття рішень українськими суддями з аналогічних питань є нагальним й особ­ливих сумнівів не викликає. Скажімо, український суддя при вирішенні окремого практичного питання щодо захисту права на свободу слова по­винен з’ясувати, як воно вирішується ЄСПЛ при застосуванні ст. 10 Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвен­ція). Можна цілком припустити, що визначальною підставою саме для таких дій слугує не тільки повага до прецедентного права, а й обґрунто­вані побоювання протилежного рішення з цього питання, що може бути ухвалено в Страсбурзі^[8].

Однак практичне застосування принципу верховенства права та ви­користання в адміністративному судочинстві судової практики ЄСПЛ викликає питання про доцільність визнання рішень, дій чи бездіяль­ності суб’єктів владних повноважень протиправними, зокрема, з огляду на можливі наслідки прийняття таких рішень.

Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 78 Закону України “Про місцеве са­моврядування в Україні”:

Повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради можуть бути достроково припинені у випадках:

1) якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, цьо­го та інших законів, прав і свобод громадян, ігноруючи при цьому ви­моги компетентних органів про приведення цих рішень у відповідність із законом^[9].

Враховуючи те, що нині в Україні немає компетентних органів, які можуть вимагати від органів місцевого самоврядування приведення їх рішень у відповідність до закону, як це раніше робила прокуратура, у ви­падку, коли місцева рада прийняла рішення, яке було оскаржено в поряд­ку адміністративного судочинства і суд визнав його протиправним, ви­користавши для обґрунтування свого рішення практику ЄСПЛ, виникає формальна підстава для дострокового припинення повноважень такої ради. При цьому з погляду дотримання принципу законності оскаржува­не рішення може бути абсолютно правомірним.

Із формальної точки зору визнавати оскаржуване рішення місцевої ради протиправним у цьому разі було б некоректним, оскільки закон не вимагає від місцевих рад використовувати практику ЄСПЛ як дже­рело права, та й із суто практичної точки зору це навряд чи є можли­вим. Однак з огляду на принцип верховенства права воно дійсно буде протиправним. Проте в цьому випадку рішення адміністративного суду не повинно бути підставою для дострокового припинення повноважень місцевої ради.

З іншого боку, відповідно до ст. 59 Закону України “Про місцеве само­врядування в Україні” акти органів та посадових осіб місцевого самовря­дування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам Украї­ни визнаються незаконними в судовому порядку. Є цілком очевидним, що незаконність і протиправність тут не є синонімами. Інакше кажу­чи, незаконний акт органу місцевого самоврядування завжди буде про­типравним, але протиправний акт не завжди є незаконним.

Отримавши можливість визнавати формально законні рішення, дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень протиправними з по­зицій принципу верховенства права, судді адміністративних судів отри­мали можливість вийти за межі законодавчого позитивізму.

Як зауважує С. Шевчук, підписання Конвенції 4 листопада 1950 р. ста­ло результатом негативної загальноєвропейської реакції на юридичний позитивізм, яка отримала назву правової революції. Така реакція була зумовлена не лише необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-правових ідей, що містять у собі високий гуманістичний потенціал (розумність, рівність, високі моральні стандарти), а й політико-правовою рефлексією на тотальне нехтування правами людини з боку фашистських режимів, що постали на підвалинах необмеженої та брутальної державної влади^[10].

Наявність в адміністративних судів можливості визнавати проти­правними рішення, дії або бездіяльність суб’єктів владних повноважень на підставі принципів права або позицій ЄСПЛ можна вважати такою, що дійсно наближає українське правосуддя до європейських стандартів. Але при цьому виникає проблема того, що такі рішення, навіть прийняті найвищою судовою інстанцією, не стають джерелом права для суб’єктів владних повноважень, які змушені діяти виключно так, як того вима­гають закони України. Очевидно, що суб’єкти владних повноважень можуть звертати увагу на принципи права чи практику ЄСПЛ тільки тоді, коли вони наділені дискреційними повноваженнями і, відповідно, мають можливість вирішувати справи на вільний розсуд. При цьому чим ширші межі такого розсуду, тим більше можливостей для застосу­вання принципів права та практики ЄСПЛ. Однак із розширенням меж вільного розсуду, а отже, й обсягу дискреційних повноважень, суттєво зростають корупційні ризики.

Дійсно, як зазначає С. Шевчук, роль судді за умов режиму конститу­ційної демократії полягає у діяльності не тільки відповідно до формаль­них, попередньо встановлених положень нормативно-правових актів, а й у застосуванні цих актів у контексті правової системи, включаючи її фундаментальні принципи та цінності. Саме цим фундаментальним принципам належить провідна роль: вони надають правове життя нормам права, оскільки символізують дух права, який оточує ці норми .

Проте цей інструмент є настільки потужним, що зловживання ним може завдати шкоди іншій складовій принципу верховенства права, а саме принципу законодавчої визначеності, коли суб’єкти владних повноважень не будуть розуміти, як правильно застосовувати той чи інший закон з огляду на можливість його специфічного тлумачення судом.

Ще одна проблема використання категорії протиправності в адмі­ністративному судочинстві пов’язана із застосуванням аналогій. Від­повідно до ч. 4 ст. 6 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відно­сини. Згідно з ч. 6 ст. 7 КАС України:

У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд за­стосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права)^{[11] [12]}.

Ось тут і виникає запитання: чи можна визнавати протиправною, наприклад, бездіяльність суб’єкта владних повноважень, якщо відсутнє законодавство, яке регулює спірні відносини? Такі ситуації можуть ви­никати, коли громадянину надано певне суб’єктивне право, але відсутня процедура його реалізації суб’єктом владних повноважень. Вирішуючи відповідний спір за аналогією, суд, з огляду на положення ст. 245 КАС України, має визнати бездіяльність суб’єкта владних повноважень про­типравною і зобов’язати його вчинити певні дії користуючись правила­ми аналогічної процедури. Це обумовлено тим, що формула судового рішення передбачає зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчини­ти певні дії у парі з одночасним визнанням його бездіяльності проти­правною.

У літературі можна натрапити на слушну думку про те, що головна мета суддів полягає у тому, щоб знайти рішення, яке відповідає загаль­ним очікуванням суспільства щодо застосування правових норм і ви­мог справедливості. Судді це роблять, встановлюючи правові норми та принципи, якими пояснюється характер раніше ухвалених рішень. Коли готової відповіді не існує - чи то у нормах або принципах, чи у спіль­ному розумінні справедливості, - суддя ухвалює рішення на основі формулювання норми чи принципу, які матимуть найширшу можливу підтримку^[13]. При цьому, стосовно ситуації з аналогією, можна навести позицію Д. Дєдова, на думку якого багатьом “позитивістам” здається, що суддя в цьому випадку створює нову норму права, але це не так: він просто захищає інтереси, які потребують правового захисту, в умовах відсутності норми закону. Застосовуючи загальні принципи права, з’ясо­вуючи загальні цілі закону, суддя примушує закон говорити на мові, зрозумілій для будь-якої людини, допомагаючи йому розібратися в си­туації, зрозуміти, що справедливо в конкретному випадку^[14]. Розділяючи наведені точки зору, можна стверджувати, що захист прав громадян чи юридичних осіб в адміністративному судочинстві не обов’язково пови­нен супроводжуватися визнанням дій чи бездіяльності суб’єктів влад­них повноважень протиправними, зокрема у справах, які вирішуються адміністративним судом на підставі аналогій.

Висновки. Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що про- типравність в адміністративному судочинстві являє собою властивість рішень, дій або бездіяльності суб’єкта владних повноважень, що відоб­ражає їх невідповідність формальним вимогам законів та інших норма­тивно-правових актів, принципу верховенства права або практиці ЄСПЛ, що призводить до порушення прав, свобод або інтересів фізичних осіб чи прав та інтересів юридичних осіб. Залежно від того, відносно якого параметра суб’єкта владних повноважень чи його діяльності визначається протиправність, вона може мати формальний, компетенційний, проце­суальний (процедурний) або концептуальний характер. Протиправність є головним елементом предмета доказування в адміністративному судо­чинстві, оскільки вона потребує обґрунтування як в адміністративному позові, так і в судовому рішенні.

^[1]  Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України в редакції від 3 жовтня 2017 р.

№ 2147-УІІІ. Відомості Верховної Ради України. 2017. № 48. Ст. 436.

^[2]  Кодекс адміністративного судочинства України (н 1).

^[3]   Кодекс адміністративного судочинства України (н 1).

^[4]   Там само.

^[5]      Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

^[6]   'Верховенство права (доповідь, схвалена Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року)’ (2011) 10 Право України 182.

^[7]   Там само.

^[8]           С Шевчук, 'Правозахисна роль практики Європейського Суду з прав людини’ в Авер’янов В (ред), Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту (Наукова думка 2007) 531.

^[9]           Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24. Ст. 170.

^[10] Шевчук (н 11) 531-2.

^[11]  С Шевчук, Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні (Реферат 2007) 279.

^[12]  Кодекс адміністративного судочинства України (н 1).

^[13]  Б Таманага, Верховенство права: історія, політика, теорія (Іщенко А перекл з англ, Києво-Могилянська Академія 2007) 82.

^[14]  Д Дедов, Юридический метод: научное зссе (Волтерс Клувер 2008) 51.